Чи варто перетворювати хобі у бізнес? Де взяти гроші на початок справи? Як зібрати команду та обходити конкурентів? Ці та інші питання обговорювали у липні у креативному кластері Nа пошті під час дискусійної панелі «Як почати бізнес у креативних індустріях?».
Про виклики та потенціал підприємництва, що базується на творчості й талантах, розмовляли:
Тарас Миколаєнко - керівник та співвласник шоу-театру «Metanoia» та Space 48, культурний менеджер, організатор благодійних подій на локації Літепло;
Оля Биндас - засновниця крамниці локальних крафтових товарів «Oh my craft», арт-менеджерка, власниця бренду валяних іграшок mamamnuma;
Тая Драчук - засновниця глиняної майстерні Мазанка та бренду Taya ceramics;
Роман Воробйов - поет, дизайнер, співзасновник видавництва «Сумна вівця».
Модераторкою зустрічі стала засновниця креативного кластеру Nа пошті Марічка Юрчак.
Марічка: Креативні індустрії – це сфера з доволі низьким порогом входження. Цим можуть займатися студенти, пенсіонери, люди з інвалідністю, дуже часто це не потребує великих коштів. І не обов’язково для цього тратити багато років на опанування професії. Можливо тому тут поруч зі мною люди, які здобували освіту за одним фахом, але стали успішними в творчій сфері. Тая Драчук – психолог, Роман Воробйов – філолог, Оля Биндас – менеджер енергетичних систем, і Тарас Миколаєнко – єдиний виняток з правила, актор.
Марічка: Як прийшла ідея започаткувати свою справу, які найбільші труднощі були на цьому шляху?
Тая: Я займаюся керамікою, виготовляю артистичний посуд і намагаюся просувати свій бренд в межах України та брати участь у закордонних резиденціях. Я засновниця проєкту «Мазанка» – це простір, де ми проводимо воркшопи, де є коворкінг через який ми намагаємося залучати людей до цієї справи.
Керамікою займався мій дідусь, і в мене була романтична мрія відновити цю справу. Тому все почалося з ідеї спробувати, відчути. Це переросло в хобі. У 2017 році у Тернополі це не було популярним, тож коли я почала висвітлювати свою діяльність у соцмережах, це швидко знайшло відгук у аудиторії.
Попит виявився органічним, тож проєкт «Мазанка» став відповіддю на цей поклик, цією пропозицією.
Кераміка – це практичний матеріал, яким треба володіти. Є умови, технології, які, щоб опанувати, треба час, і багато спроб. І я продовжую вчитися.
Коли ти перетворюєш хобі в роботу з’являється багато інших процесів, які треба організовувати та врегульовувати… Не бути просто собі митцем, а ще й думати про комерційну складову, правові аспекти ведення бізнесу.
Треба бути готовим, що якщо ви хочете поставити хобі на бізнесові рейки, доведеться зробити це роботою. І це приноситиме менше задоволення, бо поставатимуть задання, які треба буде вирішувати в першу чергу, а творчість та експерименти залишиться наостанок.
Марічка: До цього треба бути готовим: не всім обов’язково перетворювати хобі в бізнес. Можливо для вас це залишиться приємним хобі.
Тая: Якщо вам це подобається, і це справа, якою ви готові це робити без фінансової винагороди, то нею однозначно треба займатися. Бо цей інтерес весь час буде стимулювати розвиток, він буде рушійною силою. А комерція стає необхідною складовою, яка дозволяє все це підтримувати.
Марічка: Романе, ти - співзасновник видавництва «Сумна вівця». Розкажи, як виникла назва, концепція бізнесу?
Роман: Я, Іван Поливода та Костянтин Ковалок заснували видавництво утрьох. Це було менш романтично. Просто була можливість і було бажання. Працюючи над організацією Мистецького фестивалю «Ї» ми міркували, як можна покращити досвід відвідувачів – і придумали листівки, які були б веселими, життєвими, щирими відвертими, наприклад «З дн». Менше пафосу, менше патетики. Це сподобалося людям.
Ми мали знайомих і це дозволило одразу запартнеритися з книгарнею «Є» й продавати більш масово, а потім обростати іншими партнерствами. Далі ми почали робити мальовки, блокноти, скетчбуки, перейшли до видання книг – спершу поетичних, а тепер і прозових.
Марічка: Це звучить дуже легко: наче вас понесло на хвилі, і ось «Сумна вівця» продається в усіх містах України. Але я впевнена, що були й труднощі?
Роман: Треба було інвестувати кошти, шукати кошти, працювати до ночі, особливо коли ти поєднуєш кілька робіт. Що теж погано, бо втрачається креативність. Ця додана вартість стає гіршою, якщо ти думаєш «як швидше це зробити». Знаєте, як кажуть «делегуй, або помри». Не можна брати на себе всю роботу. Треба наймати інших людей, просити про допомогу, інакше якість роботи падає.
Марічка: Ніхто не зробить справу краще за тебе, але є такі завдання, які в принципі ніхто не зробить, крім тебе, і не можна цупити час на ці справи у самого себе.
Тая: навіть якщо ти делегуєш, і ця людина робить справу гірше, ніж ти, нехай вона робить. Бо через три, чотири рази вона навчить робити це так як ти, або краще, ніж ти. А якщо не давати змогу робити роботу навіть неякісно – вона ніколи не навчиться.
Марічка: Тарас – актор, режисер, засновник театру «Метанойя», співласник студії «48space», один з небагатьох із нас, хто прийшов у цю справу з професії.
Тарас: Насправді моя перша професія – кухар. Тому що я не вступив з першого разу на акторство, і поки два роки готувався, вчився на кухаря. А потім вступив. Мене з дитинства надихала історія мого дідуся, який був режисером у маленькому селі, але з клубом на 300 осіб. Це була величина для цього села, і в них були аншлаги. Після акторського факультету була ідея мати театр. Наш перший проєкт – комерційний, шоу-театр «Метанойя» ми започаткували у 2015 році. Ми хотіли заробити грошей, щоб займатися тим, чим хочеться. І всі учасники - це були студенти акторського. Була дуже велика віра в те, що ми робимо, перші два роки ми були готові робити все, і навіть більше, щоб потім реалізувати інші творчі проєкти. Це нас трошки затягнуло, бо ми були одними з перших в Україні, хто почав робити такі шоу, і ми мали акторське бачення, ми це робили як виставу, що вирізняло нас від інших. До того ж, я працював у івент-сфері, що теж допомагало. Були різні зміни та пертурбації, так ми працювали до 2020 року. Найбільша цінність – це команда, основна частина якої залишилася з нами з 2015 року. «48space» ми ведемо разом зі Олегом, з яким ми працюємо вже майже 10 років.
Марічка: З цього можна зробити кілька висновків. Перший: у креативних індустріях є гроші. «Ми заснували театр, щоб заробити грошей і зробити інший театр». Другий: люди – найцінніше, що є у бізнесі. Особливо зараз, в цих умовах, люди – це головне багатство України, тому важлива увага до їх стану. Третій висновок: потрібно знайти свою унікальність. Ми живемо в час, коли як ніколи ще в історії в чисельному та абсолютному вимірах є багато творчих людей і це посилює конкуренцію.
Тарас: насправді конкуренція в шоу дуже класно повпливала на нас, це була мотивація робити щось краще. Але це була здорова конкуренція.
Роман: Я не люблю наших конкурентів, скажу відверто. Вони, звісно, мотивують нас рухатися далі, ставати краще. Але коли ти бачиш, що хтось зробив щось подібне, - перша думка: «а чому я таке не придумав?» Як придумати щось краще?
Марічка: Оля Биндас – моя колега, арт-директорка На пошті, засновниця бренду валяних іграшок МНЮМ, яких продала понад 40 тис. Так познайомилася з іншими майстрами та почала організовувати ярмарки рукоділля. А вже сьогодні - засновниця крамниці галицьких крафтових товарів «Oh, my craft!».
Оля: Я справді близько 10 років робила кастомізовані валяні іграшки – починаючи від тварин, роботів, знаменитостей, заварешуючи зубами мудрості та кишківником. Я ніколи не ставила за ціль заробляти на цьому: просто робила, фотографувала і вони розходилися. Ще коли організатори «Файного міста» були не настільки крутими, десь на другий фестиваль вони запросили мене організувати ярмарок рукоділля, а потім були «Вуличний ринок» і «Руками маркет». Я захоплюся роботю майстрів. Мені завжди хотілося підтримати людей як словами, так і практично – фотозйомкою, організацією майстер класу. Так виникла ідея створити платформу, яка буде підтримувати та продюсувати творчих людей. Я виграла грант Є робота, створила сайт та відкрила крамницю крафтових товарів. Основна ціль – аби люди, навіть якщо нічого не куплять, могли отримати естетичне задоволення, а потім прийти і купити.
Марічка: Ромо, розкажи про вашу маркетингову стратегію?
Роман: Реклама це підступна річ – її постійно треба міняти, вдосконалювати і тяжко зрозуміти, що працює, а що ні. На це також іде багато коштів, іноді до третини бюджету.
Ми беремо участь у ярмарках, ми налаштовуємо таргет. Робота з інфлюенсерами добре працює. Ми пропонуємо надіслати безкоштовно свій товар – а ви схочете знімете відео, хочете ні. Це не продає прямо, але така присутність в мережі підтримує «людський» підхід, що краще впливає на сприйняття бренду. А якесь відео може стати вірусним.
Марічка: Я бачила коментар, де люди хвалили упаковку для вашої мальовки та листівку в подарунок.
Роман: Це довго вибудовувалося, такий підхід. Упакування людині дарує емоцію ще до того, як вона почала користуватися товаром. Але це все насправді потребує грошей, тож треба враховувати це в бюджеті.
Марічка: Таю, коли ти починала у 2018 році керамічна майстерня це було щось геть нове. Але в останні роки відкрилися нові студії. Чому з’явився цей попит і як це впливає на тебе сьогодні?
Тая: Ми самі цих конкурентів виховали. І це було очікувано, що люди будуть навчатися, дивитися, підглядати і хотіти цю бізнес-ідею скопіювати. Я не відчуваю присутності конкуренції, і в мене позиція «не слідкувати за конкурентами». Я можу вивчати, що відбувається на ринку України, щоб слідкувати за цінами та звірятися з процесами. Але локально я не бачу в цьому потреби.
Я намагаюся орієнтуватися на те, що ми можемо зробити, покращити, щоб вирости. А якщо постійно слідкувати за конкурентами, ти будеш намагатися рости, щоб когось переплюнути, але не аналізуючи, яка твоя зона росту. Я навіть позитивно до цього ставлюся, бо пригадую з якихось лекцій такий приклад: якщо на пляжі в спекотний день є автомат з кока-колою, то клієнт буде думати «купувати воду чи ні?», а якщо буде два холодильники – з колою і з пепсі, то в клієнта залишиться лише питання «яку воду вибрати?», і в результаті заробляти буде один та інший.
Мене це навіть тішить, що збільшується попит, що ми допомогли людям знайти справу до душі. Це не завжди легко прийняти, бо можеш відчувати себе дещо обманутим. Але треба себе на цьому фіксувати. Якщо ти вчепися в щось зубами, це значить, що ти вже програєш.
Марічка: Тарасе, як ви розподіляєте ролі в команді? Адже це складно з творчими людьми. І як вдається зберегти команду?
Тарас: Перші роки, коли я починав менеджерити цей поєкт – це сталося чисто випадково. Я мав виступати і робити інші речі, але зламав руку, не зміг виступати, тож зайняв нішу роботи з клієнтами.
Важливо бути щирими одне з одним і все обговорювати. Бо якщо після зборів всі послухали, а потім «ой, той Тарас щось таке наговорив, повна маячня, але будем слухати» - то в таких ситуаціях помилок не уникнути.
На піку нас було 12, зараз п’ятеро. І є ще люди, які працюють з нами на фрілансі. Все виходить, коли кожен робить те, що виходить найкраще. А ми починали з нуля, тож кожен ріс в своїй ніші. Бували моменти, коли одну задачу хотіли виконувати двоє, але ці люди відсіювалися, або ми з ними прощалися.
І важливо спілкуватися. Важливо, коли кожен дає поради та може брати відповідальність. Коли ти не погоджуєшся, можна пропонувати своє рішення, головне визнати, що це спрацювало або ні.
Марічка: Олю, зараз держава пропонує гранти на відкриття справи. Розкажи, як відбувається цей процес?
Оля: Грант Єробота подається через Дію. Важливо, щоб всі цифри у бізнес-плані зійшлися. Якщо формальні вимоги дотримані, згодом комісія зустрічається з вами онлайн. Наступний крок – походи в банк, звірки, налагодження контактів. Можливо отримати грант від 50 до 250 тис гривень, але це означає, що треба буде найняти 2 працівників і упродовж 3 років сплачувати за них податки.
Прозвучали також запитання від аудиторії:
Скільки коштів необхідно для старту?
Тая: Це може бути не релавантно, бо хтось починав 9 років тому, хтось шість, і слухати, як хтось недоїдав, недосипав колись - це не виглядає як робоча схема, яка спрацює зараз.
Тарас: Я починав з 2000 доларів. 500 я позичив, 500 мав своїх заощаджень – працював з 16 років, ще решту дозбирав. Наш кейс неможливо використати повторно. Бо через перших півроку ми отримали контракт у Катарі, заробили 5 тис доларів і вклали їх знову в бізнес.
Роман: Це залежить від сфери. Наш перший внесок 1000 гривень, на який ми надрукували першу партію листівок, продали і у нас вже було 3000 грн…
Марія: а потім ви отримали спадок від тьоті з Америки…
Роман: і от ми тут! Перші роки ти не платиш собі зарплату, щоб зробити більше товару, створити процес, який буде продовжуватися. І аж тоді за кілька років можеш виплатити дивіденди собі.
Марія: у креативних індустріях низький поріг входу. Наприклад, копірайтер може почати працювати лише з ноутбуком. Моя перша робота – я роздавала листівки, заробила 800 грн, купила цифровий фотоапарат, почала прцювати журналістом. Щодо на пошті, то спершу я не мала коштів для вкладення, тому я почала працювати, інвестуючи свої знання, зв’язки, час і роботу. За який період з дивідендів я змогла викупити частку своїх партнерів.
Назвіть 5 чи 10 кроків від ідеї до реалізації? Я маю ідею іграшок з дерева і не розумію, з чого почати: зі сторінки з інстаграму, чи покупки деревини?
Марічка: Прошу, інструкція: крок 1, крок 2, крок 3, а за ним – крок 4. Все починається з малого кроку.
Роман: це насправді все нескладно, особливо в Тернополі. Бо будь-яка ідея в Тернополі буде хорошою ідеєю, адже тут не так багато всього відбувається. Варто зробити прототип іграшки, зрозуміти, скільки це коштує? Як виробити в більшій кількості? Хто купить, як продавати?
Розказувати, показувати, не соромитися: «ось найкраща дерев’яна іграшка, яку ви бачили в житті!».
Оля: коли я тільки почала валяти, то я приїхала на ринок у Яремче з торбою коралів і намагалася продати їх за 15-20 гривень. В результаті, нічого не продалося. А я мала стільки очікувань! Та мій друг сказав «не переживай, твої люди тебе знайдуть». І я переключилася з коралів на іграшки, яких продала понад 40 тисяч. Не треба зупинятися на перших невдачах, коли ти робиш те, що подобається, це обов’язково вистрелить.
Тая: доля везіння вносить свою лепту, але можна підключити аналітичний підхід і добре подумати про те, які потреби закриває продукти? Хто буде купувати продукт? Як знайти шляхи до покупця? З мого прикладу, коли я рандомно робила продукти, це приносило і рандомний дохід. Коли я справді зрозуміла що я хочу робити, і на яку цьому аудиторію я мічу – хто ці люди, у що вони одягаються? чи вони п’ють каву чи чай? Чорний чи китайський? Всі люди унікальні, але їх можна поділити в такі групки. Є ті, хто люблять коктейлі, а хтось чай. Треба чітко цілити на цю визначену аудиторію. Бо якщо в один день робити чайні піали, а в інший – пивні бокали, то не вгодиш ні одним, ні другим.
Тарас: ідея без реалізації – це ніщо. Тому варто пробувати. Коли в 2020 році був ковід, було багато онлайн-курсів, всі їх слухали і не запам’ятовували нічого. Я теж слухав, і зрозумів, що я три роки потратив всліпу, не знаючи свого клієнта. Бо люди дзвонили до нас, питали «скільки ви коштуєте? 100 доларів? Та я за 100 доларів і те, і те, і те зроблю!..» А коли ми знайшли свого клієнта, він казав: «що? Ви коштуєте ВСЬОГО 100 доларів? Як можна за таке тільки 100 доларів брати!». Визначити свого клієнта, свою цінність дуже важливо. Я три роки блукав, доки не зрозумів, що все це можна структуризувати.
В мене є ідея, яку я довго виношую, щоб вийти з нею на ринок. А подруги підштовхують мене починати вже, щоб мати впізнаваність? Що краще, вийти з неідеальним товаром, і щоб про тебе говорили, як про цей товар, чи зачекати?
Роман: ви ніколи не зможете вийти на ринок з ідеальним товаром. Бо завжди будуть люди, для яких він буде неідеальним. Однозначно виходьте вже, те, що воно шліфується в процесі. Скільки б я не вичитував книжку, все одно хтось знайде помилку. Можна було б потратити ще один, ще два дні, і ще раз вичитати. Але це два дні, коли книжка не продається. Надто довго шліфувати це недобре. Це може бути часом неприємно, людям може не сподобатися, можуть бути погані відгуки. Настає плато, коли товар готовий на 90% кожен наступний відсоток довести до ідеалу все тяжче
Тая: це може морально застаріти: «Що? Я хотіла це продавати? Та я вже дивитися на це не хочу!»
Треба вчасно продавати, поки ви ще це цінуєте самі. Бо ви зростаєте, ваші навички зростають і ви вже не зможете запропонувати на ринку те, над цим так довго працювали, бо себе переоцінили.
Я думаю, ви стикаєтеся з комплексом самозванця, який часто зустрічається у початківців. Але поки ви будете топтатися на місці, запуститься хтось інший. Якщо у вас такий ретельний підхід, це не може бути поганий товар.
Тарас: товар не має бути ідеальний, він має бути готовий. Він має задовольняти якусь потребу. Іноді ці недоліки є надуманими і можливо, неважливими для клієнта. Але якщо запуститеся, то отримаєте реальний фідбек.
Розмова відбулася з ініціативи ГО «АТОМ».
