Розуміння, що кожен із нас за ці майже 700 днів повномасштабної війни набув унікальний досвід. На жаль, цей досвід – він і про біль, і про втрати. Про життя в очікуванні вдома найріднішої людини. Про участь у бойових діях. Тож разом із розумінням, яке має визначати правила нашої взаємодії, варто завжди тримати під рукою прості поради.Не розпитуйте про те, що людина робила, де була, що бачила на війні. Інколи вона не може або не хоче розповідати.
Варто пропускати свою цікавість через фільтр: «Для чого я це запитую / Навіщо мені це знати?». Запитання про досвід, як гачок, можуть витягнути з душі травматичні спогади.
Запитання-табу: «А що було на війні?», «Ти бачив загиблих або як хтось помирає?», «У тебе стріляли?», «Ти бачив якісь відірвані частини тіла?», «А ти вбивав?»
Не наближайтеся до людини з бойовим досвідом зі спини, будьте обережними у жестикуляції; попереджуйте про голосні звуки, крики, сплески.
Не знецінюйте досвід людини запитаннями «Навіщо ти туди пішов / пішла?» Це особливо боляче чути жінкам, які на війні виконують завдання і несуть відповідальність нарівні з чоловіками, щоб потім вдома почути: «Ти ж могла сидіти тут з дітьми?!»
Жалість – неприпустима (хоч часто це виходить ненавмисне, коли людина хоче проявити співчуття). Натомість краще сфокусуватися на тому, як ви можете посилити людину, підтримати її, а не вганяти її в стан жертви. Бо це зовсім не про наших захисників і захисниць.
Чи не найважливіше. Війна змінює не тільки людину, яка була на полі бою, а й членів її сім’ї. Саме тому важливо підтримувати сім’ї тих, хто воюють. Більше порад для взаємодії з повагою до гідності та досвіду кожної людини – у «Довіднику безбар’єрності». Довідник
